wynajem autobusów przemyśl   wycieczki do wilna   wycieczki do budapesztu   wycieczki do pragi   tłumacz przysięgły języka ukraińskiego

Перший у Польщі український портал
, год.: 
Стартуй з harazd.net
Harazd.net Форум ГараздМузика Фото Відео Календар подій Статті Каталог www Бесіда
 

„Живі Долі”


Г. Кобильницький

До нас повернувся червоний прапор. Та ганчірка во ім’я якої замордували так багато українців і не лише… Верховна Рада проголосувала, щоб відтепер 9 травня – на день тзв. великої перемоги – це ганчір’я висіло поруч українських кольорів. Янукович правда, нового закону ще не підписав, затягнув час до 9 травня і далі, каже, вивчає, чи це буде конституційно. Дай йому Боже розуму!

Деякі газети вибили на перший план інформацію, що під час військового параду на київському Хрещатику, ганчірка „йшла” перед синьо-жовтим. Видно, декого це дуже заболіло. Мене не особливо. Адже ясно, що нинішня влада, яка все це пропонує, тимчасова, є питанням часу, коли вона піде в забуття, при чому тотальне, як Кучма.

Можливо більше повинно журити те, що є люди, які тому радіють, які, за прикладом з Москви, хочуть неволитися під тою ганчіркою. У Львові їх мало, а чим далі на схід – то більше. Офіційно сказали, що в заходах з приводу 9 травня в Києві прийняло участь до 100 тисяч людей, а в Москві – 3 мільйони. Звісно, багато з них, це звичайні зіваки, які прийшли сім’ю вигуляти, або такі, які ходять на всі масові тусовки, оскільки просто люблять товпитися. Наївно думати, що якщо буде в нас колись правильна влада, українська, гарна, достойна предків славних, то в нас не буде зрадників, маскальофілів тощо. Звісно, будуть. Принаймні поки Москва існуватиме. Питання повинно стояти інакше: щоб в нас такої одураченої влади не було, як нині. Але вона є. Тимчасово. І каламутить свою тимчасовість, намагаючись повернути українців в рабство. Все через комлекси, бо окрім Москви, хоч і їздять „регіонали”по світах, насправді нічого вони не знають. І так линуть щодня тусклим поглядом на хмуру північ...

Через цю ганчірку у Львові комуністи (чи пак, „регіонали”) і представники партії „Свобода” навіть чуба взаємно собі надерли. Один мій знайомий сказав потім: „українці то навіть нормально по морді не можуть собі дати”. А інший, навпаки, побачив у цьому майже початок домашньої війни. Насправді українці дійсно не схильні до чубодерства, тільки не знаю чому. Може бояться нашої міліції?

Через цей рейвах у Львові пан Богдан Панкевич назвав нас „азіопією” (гарний неологізм) і дуже зажурився, що ми дали втіху Московії, яка завжди радіє, коли українці б’ються. Цитата з захід.нет.

„Як би було гарно, якби наше місто населяли тільки мудрі, врівноважені люди. Тоді би всі партії та угрупування поводитися стримано, відповідально. Бо агресією чи демаршем себе легко дискредитувати і тоді люди за тебе не проголосують. Приїхали би стурбовані-зазомбовані провокатори, а тут до них всім байдуже. Розгорнули би свої червоні шматинки – а на них ніхто увагу не звертає. Хіба якась бабця покрутить пальцем коло виска. Марширують по Личаківській, по Пасічній – а глядачів нема, тільки журналісти на камери знімають цей німий марш у вакуумі людської відчуженості. Провели би свої мітинги на Марсовому Полі та Пагорбі Слави, покричали би своє «Ура!». І відчули велику самотність. Зрозуміли, що вони чужі у цьому місті. Тут не святкують «вєлікую пабєду» червоного фашизму, який пожер власний народ. Що тут вже Європа, а не напів-дика зазомбована Азіопа. І російські телеканали за проплачені провокаторам гроші не отримали би такої потрібної картинки «тупих агресивних свідомітів». Як би було гарно. Але це – мрія. Реально тут ще багато Азіопи.”

Я справді не дуже розумію, чому ми так переймаємося якимись дрібними бійками? Адже це не та ситуація, коли люди гинуть, це боротьба ідей, тільки кулаками, а може і з застосуванням провокаторів. Тому, пані та панове, спокійно! Ідеальної нації ще ніхто не виростив, в нації основна інтелігенція (скільки її та який її інтелектупльний рівень) та влада. Все інше – пристосувальна до обставин буденщина. За одних обставин ці пристосуванці будуть промосковські, за інших – прокиївські, і нема сенсу витрачати забагато сил на виховання тої частини суспільства. Думаймо про інтелігенцію та владу! Це стержень нації! А українським інтелігентом можна бути чи у Львові, чи Києві, Перемишлі чи Торонто – Україна це відчує. Повірте мені!

Власне, думаймо про це хоча б тому, щоб ми собі другий раз не обрали „януковичів”. Між нами кажучи, нинішня українська влада настільки скучна, що зівки одні ідуть. Від їхньої промосковської риторики, від надзвичайно низького, можна сказати, нечувно низького інтелектуального рівня, від уряду, який одне, що робить, то бореться з кризами: гречковою, мучною, паливною, а злодії при уряді примудряються ще гроші на тому зароблять (купили китайську гречку за ціну вищу від ринкової). Скучна влада, нецікава, а відтак і країна стала нецікавою. Ех, помаранчевий період...

Проте це „Камо...” мало бути не про скучну Україну доби „регіоналів”...
Вперше в житті я зібрався в заокеанську поїздку в рамках показів фільму „Остання поїздка додому”, що його розкручує Фундація „Живі Долі” (www.los.org.pl). Фільм, власне, розповідає про трагічну долю українців з Польщі, які після всіх знущань врешті-решт, в 1947 році, були депортовані на колишні німецькі землі в західній та північній Польщі і остаточно приречені до духовної смерти. Здолавши трасу Лондон-Нью-Йорк-Оттава-Торонто, ми зустріли трохи тих самих людей, з акції „Вісла”, яким згодом вдалося емігрувати на Захід. Розповіді тих людей відкрили нам їхню подвійну драму.
Спершу їх скривдили польські комуністи, поляки, а потім, саме через ту кривду, вони були сповнені наснаги, щоб втікати з Польщі, а відтак самі себе кривдили, оскільки втрачали контак з рідною землею (поки жили в Польщі, хоч старий цвинтар можна було провідати, самотню церковцю, а з Канади скільки раз поїдеш?). Вони втікали від спалених сіл, зруйнованих церков, осквернених цвинтарів, від насилля над рідними. Там, на Заході, переживали чергову драму, драму асиміляції власних дітей та онуків, драму шалених відстаней від рідних місць, врешті, драму того, що в багатьох випадках, їхня еміграція була наслідком насилля, що не було добрим рецептом на побудову нового, щасливого життя.



У Великій Британії слухав жінку, яка мене переконувала, що попри 60 років з часу еміграції, вона досі „не розпакувала валіз”, яка ніяк не хоче спочити в чужій, хоча гостинній, англійській землі, бо вона хоче спочити біля батьків, а батьки „сплять” на півночі Польщі, вкриті раною депортації 1947 року. Вона могла б ще спочити в Україні, але і там не все ідеально, бо Москаль досі зуби скалить. А москаль – це варвар. І так вона мучить себе думками, бо для неї дуже важливо, де спочити після смерти.

На огляді фільму для дітей у Лондоні, там дехто плакав, проте особливо помітно плакало одне дівчисько років 15. Режисер Роман Крик після показу заговорив до цієї дівчинки і тут виявилося, що вона ні слова не знає по-українськи. Ми тоді зрозуміли, наскільки важливим було дублювання фільму англійськими титрами. Але в цей момент ми також зрозуміли, яка неосяжна драма тих людей з акції „Вісла”, оскільки їхні онуки, часто-густо, живуть уже без рідної мови! Там їх ополячували, а тут вони самі втрачають корені, хоча ніхто їм не забороняє говорити рідною мовою. Західна культура, довкілля, а може й слабкість дідів спричинили, що зв’язок між поколіннями втрачається. Жах, жах, жах... Ми тут не так уявляли західний світ! І нікого не можна звинуватити, окрім нас самих. Це теж жах!



Цікаво було також довідатися, що чимало українських жінок емігрувало в 1960-их рр. з Польщі завдяки комуністичному тижневику „Наше Слово”. Виявляється, що там можна було тоді вільно публікувати оголошення, також наприклад колишнім дивізійникам з СС Галичина. Вони публікували – а дівчата в Польщі відписували і їхали... Що робили тодішні польські спецслужби – не зрозуміло.



В Канаді та Америці люди не плакали під час презентації фільму. Принаймні я не бачив. Їх більше цікавили цифри. Проте в Торонто ми зустріли українців з таких трагічних сіл, як Павлокома чи Терка. То було надзвичайно цікаво їх послухати, щоб ще раз переконатися, наскільки доглибно задуреною є польська історична наука. Може навіть не стільки наука, тому що там все-таки пробиваються нові віяння, але суспільна думка в Польщі, яка останнім часом в українському питанні знов живе неначе за вказівкою старих польських комуністів.



Г.Кобильницький, Київ, 11 травня 2011 року



Камо Грядеши, Україно?

Джерело: Проект газети „Християнський Голос”, Мюнхен

Додано: 2011-05-31

1413

Напиши свій коментар:


Твоє ім'я: 


Коментар: 




 



  Камо Грядеши, Україно?
„Українське православ’я на повороті”

Джерело: Проект газети „Християнський Голос”, Мюнхен

Помер предстоятель УПЦ (Московського Патріархату) митрополит Володимир. Наша армія відвоювала Слов’янськ та низку інших міст. Залишилися основні два опорні пункти ординців: Луганськ та...

Додано: 22.08.2014 р.


Поразка Московії
Зламати зуби дияволу
Час дурнів


„Думайте, читатйте”

„Камо Грядеши, Україно?”





    Harazd.net     Про harazd.net     Контакт     Форум     HarazdNews     ГараздМузика     Razom.net.pl    
regały magazynowe regały paletowe regały wyskokiego składowania regały półkowe
 

statystyka
0000363
2524558

3711739
regały magazynowe używane regały paletowe używane montaż regałów skup regałów antresole
© 2002 - 2018 - harazd.net - Перший у Польщі український портал.