wynajem autobusów przemyśl   wycieczki do wilna   wycieczki do budapesztu   wycieczki do pragi   tłumacz przysięgły języka ukraińskiego

Перший у Польщі український портал
, год.: 
Стартуй з harazd.net
Harazd.net Форум ГараздМузика Фото Відео Календар подій Статті Каталог www Бесіда
 

„Ганьба та амінь”


Г. Кобильницький

Якби хто-небудь поцікавився, чого я найбільше боюся в житті, то я б відповів – скривдити іншу людину. Я вірю, що заподіяна кривда починає жити своїм самостійним життя і ніхто неспроможний передбачити де, коли та як вона себе проявить у відплатній дії. Спостерігаючи за нашим земним буттям можна мати враження, що заподіяна кривда проявить себе аж там, в іншому вимірі нашого життя, тобто після смерти. Ця думка завжди кріпила моє переконання, що Бог справді в земній частині дає людині вільну волю – роби, що хочеш зі своїм даром жити. Може тому ті, які мають менше віри, або зовсім її не мають, не бояться кривдити інших людей? Більше того, можливо вони навіть вірять, що все можна зрівняти грішми?

Смерть, коли вона вже прийде, буде в такому випадку ганебною. Ганебно жив – ганебна кончина... Змарнований дар... Жахом та сумом огортає мене думка, скільки наших українських політиків помре ганебно, хоча з земними почестями! Попри всю складність життя в мені жевріє десь внутрі прагнення, щоб люди мали красиві душі, настільки красиві, наскільки красивою є природа землі.



Хто буде ганебно помирати? За мірками мого мислення - приклади множаться кожного дня. Їх видно неозброєним оком. Це двоногі, які не бояться кривдити іншу людину. Якщо про деталі - вищі сили розбиратимуться...

Мені здається, ні, я переконаний, що я не боюся смерти. Розумію при тому, що ми так побудовані, що маємо відчувати страх перед нею, оскільки вступаємо у вимір, де ми ще ніколи не бували. Не боюся, можливо, через цікавість: дуже хочеться довідатися нарешті, як воно все влаштовано і для чого. Давно тому, коли ще жила моя мама, неначебто жартома просив, щоб після смерти прийшла та сказала, що воно там за тим занавісом. Неначебто жартома, проте було в цьому щось серйозне. Можливо саме тому мені часто нагадуюється ця розмова з мамою. А вона? Знаєте, ні разу не приходила. Навіть уві сні. Нічого не сказала. А померла вже давно. Не хоче, або не може. Скорше не хоче, бо нащо мені це знання тут? До того було б нечесно по відношенню до інших людей.

Можна отже сказати, що мені буде цікаво помирати, за умови однак, що не скривджу ні однієї людини (я навіть з тваринами обережно, бо не впевнений, яке їхнє справжнє значення в історії Вселенної та замислі Всевишнього). Отакий я боягуз. Смерть, напевно, найбільш прикра для тих, хто тимчасово ще лишається збивати земну куряву...

Маючи такий склад розуму мені постійно доводиться дивуватися, наскільки люди, що довкола мене, відважні! Відчайдухи, бо не мають страху перед кривдою та її неможливими до передбачення наслідками. Часом допускаю думку, що в окремих випадках кривда «реалізує себе» вже в земному житті. Це тоді, коли довідуюся, що людина померла в огні, тобто в пекельних муках. Або бачу людину, яка позбавлена кінцівок, чи розуму. Всі тоді думають – за яку кару? І справді, за яку кару хтось народився несповна розуму, чи без рук? Якщо це кара, то з певністю винуватцем не був новонароджений. Загалом, багато, дуже багато запитань, які стануть зрозумілими тільки після смерти. Я не вірю, що наука людей, людська наука коли-небудь дасть відповідь на ці принципіальні для всього людства запитання. Ну саме, ми їх собі ставимо з самого початку існування життя на землі. І що знаємо сьогодні?

От наприклад Леонід Кучма. Людина з тухлого свічада. Думаю, яка в нього мотивація, щоб маючи такі жахливі епізоди написані прямо на лобі іти до журналістів і заявляти, що нема політичних мотивів в затриманнях серед представників «помаранчевої влади». Це він каже в ситуації, коли ледве не всі розуміють, що Юлію Тимошенко судили якраз за це, а не за те, що вона, можливо, справді напаскудила з законом. Дивуюся, дивуюся... І не розумію цього інакше, як спробу вкотре «підлизатися» до Януковича, щоб заодно і його, Кучму, не посадили. «На злодію шапка горить», улюблений колись вислів Кучми (президента).



Інший приклад. Ліна Костенко написала до найвпливовіших жінок світу, щоб ті цур-пек сказали Януковичу. Через Тимошенко.



«Ліна КОСТЕНКО, Ніна МАТВІЄНКО та Олександра КУЖЕЛЬ закликають найвпливовіших жінок світу розглянути можливість застосування обмежувальних заходів до влади України. (...) Автори звернення зазначають, що справа навіть не в тому, що в Україні стало більше на одного політв’язня. «Щодня за ґрати кидають безневинних людей, яких ми не знаємо, – щодня заламують руки комусь тільки за те, що він хоче жити в людяній державі і мати право бути людиною. Масштаби цього лиха значно більші: беззаконня, вчинене над Ю.ТИМОШЕНКО, Юрієм ЛУЦЕНКОМ, іншими політв’язнями – зробило вразливим і беззахисним життя кожної людини в Україні», - констатують Л.КОСТЕНКО, Н.МАТВІЄНКО та О.КУЖЕЛЬ.»

Проте знайшлися в Україні інші жінки, які написали свого листа до найвпливовіших жінок світу і заперечили листу Костенко та інших. Написали, звісно, щоб «підлизатися». І от знову думаю: вони не бояться кривди людської? Чому вони це роблять? Невже щось винні владі Януковича? Коли саме ті люди стали рабами?

А тепер не про бридких, а про гарних людей і все ж – в продовження теми. Юрій Винничук. З інтерв’ю для «Української Правди».

«- Ви відчуваєте себе вільною людиною?
- Я почував себе вільною людиною навіть за комуністів.
Я не працював на державній роботі, за винятком чотирьох місяців науковцем в архіві. Я не мусив писати на догоду партії творів, за які мені тепер було б соромно, як багатьом іншим письменникам. Я волів узагалі не друкуватися.
Тому я і зараз себе поводжу розкуто, бо мене нема за що вхопити. А інші митці, які побували у владі, усі ж по вуха у кримінальних справах.
От вони й танцюють під дудку, як Ступка. Міг за фінансові розтрати сісти, але не сів – влада приголубила, викупила з рабства: служи. А синочок? Мені просто гидко було дивитися на нього у ролі п’яного упівця та ще й з бутлем мутного самогону.
Я з дитинства був знайомий з татовими друзями, з якими вони разом були у партизанах, і знаю, що там навіть на великі свята алкоголю могло не бути. Дуже рідко однією пляшкою причащався великий загін. А тут – цілий бутель! Але я знаю одне: за все людина мусить розплатитися. І за паплюження своїх героїв теж.»

Тобто Винничук вірить: все, що робиш – матиме наслідки. І я в це вірю. Інша справа – коли? За Ступків – прикро. Талант Божий, якому дуже складно ходити по світу. Така життєва ситуація. Виявляється, і таке Богу угодно. Тільки – навіщо? Який сенс схрещення Божого дару з примітивною грошелюбивістю, схрещення з вульгаризмом та осмішуванням власної нації (Ступка-син).

«- До речі, ще один приклад суспільного мовчання: Юрій Луценко і Юлія Тимошенко сидять у тюрмі. Масових демонстрацій за їхнє звільнення нема. Людям байдуже?
«- Це наша українська традиція. Спочатку народ іде за Наливайком, а потім на вимогу шляхти його й видає. І це постійно повторюється.
Ми вагітні вождем, якого потім зрадимо. Ми постійно скиглимо за Мойсеєм, який нас кудись виведе. Мойсея нема, але ми свої 20 років блукання у пустелі відбули. Залишається ще 20 – і ми нарешті станемо повноцінною нацією. Шкода, що я на той час уже буду старим пердуном, якщо доживу.
Інтелектуали своє слово сказали на підтримку Луценка і Тимошенко. І я в тому числі і не раз. З Юрком я давно знайомий і мені він дуже симпатичний, він уміє вести за собою маси, він розумний, начитаний, на відміну від безлічі чиновників. Він типовий вождь. На жаль інших рівноцінних вождів у нас нема. І тому його посадили. (...)
З Юлею я не знайомий, але голосував за неї, бо однозначно, що за її президентства такого роздерибарювання України не було б. Очевидно, були б і зловживання, і корупція, бо як же без неї, але тоді принаймні було б до кого апелювати: до Луценка, Донія, Кириленка, Гриценка, Парубія, Ар’єва, Курпіля, Гримчака... А тут до кого? До Калєснічєнка чи до Богословської?»


Юрій Виничук, оця позитивна постать в нашому народі, залишається оптимістом щодо майбутнього України. Залишається ним, не зважаючи на те, що Совіти перемололи нас, як солому на січку. Дух нації відродиться, бо дух не вмер, це плоть має колосальні проблеми.

«- Часто трапляється думка, що всі проблеми – через брак якогось спільного для всіх українців об’єднавчого міфу. Якби ви могли такий міф створити – то яким би він був?
- Такий міф створять без мене через 20 років. Коли відійдуть усі ті, що формували свій світогляд при колоніалізмі. Отоді стане можлива якась спільна національна ідеологія, єдина помісна церква без московських попів, національний гонор...
Про який міф можна говорити, коли наша нація уже стільки років не спроможна народити вождя? Що під час московсько-української війни 1918-20 років, а що від часу незалежності.
Президентами стають якісь випадкові люди: то інструктор компартії, то росіянин за паспортом, то бухгалтер-невдаха, а то взагалі якийсь гібрид білорусо-польско-російського походження. Та що йому і його синам якась Україна?
Міфи можна творити, якщо мати потужну кіноіндустрію. Але в країні, де поклоняються лише спорту і московській попсі, кіна ніколи не буде.»

Юрій Винничук видав книгу про 322-ох українських поетів, які загинули на війнах або внаслідок репресій. Каже, українська держава не дала на це видання ані копійки (хоча в нашій державі дають 500 тисяч доларів за перехід депутата з фракції у фракцію!). Проте, що неймовірно тішить у Винничуку – це гроші. Він представляє себе як людину незаплямовану (не скривдив нікого і собі душі не зламав) і водночас він багатий; живе з того, що напише. Я дуже радий за нього!

«- Ви довго вивчаєте спадок письменників "Розстріляного Відродження". Мене це завжди дивувало з огляду на загальну життєрадісність ваших текстів. Ви відчуваєте якийсь душевний резонанс із митцями того покоління?
- Я справді чимало років поклав на те, щоб укласти антологію 322-ох українських поетів, які загинули на війнах та внаслідок репресій. Вийшло два товстих томи. Держава на "Розіп’яту Музу" не дала ні копійки.
Це була марудна робота, я перегорнув безліч старих часописів, але я знав, що цього крім мене більше ніхто не буде робити. Чому? Бо для такої роботи потрібне фінансування, людина, порпаючись у бібліотеках та архівах, мусить за щось жити.
А в мене з цим проблем нема. Я заробляю своєю творчістю цілком достатньо, щоб присвятити себе ще й антологіям. Я просто відчував такий обов’язок – воскресити ці імена з забуття, бо ж більшість авторів, які туди увійшли, невідомі були навіть фахівцям.
Якби я мав змогу, то видав би ще чимало книг з творами забутих нині письменників. В архівах залишається ще стільки скарбів! Але такі видання прибутку не приносять, а меценати воліють вкладати в спорт, забуваючи, що вічним є мистецтво, а не спорт. З епохи античності ми не згадаємо жодного спортсмена, а от письменників та філософів – так.»

І, може головне від Винничука: як змінилася Україна за останні 20 років, тобто за час нашого відносно вільного життя.

«- До речі про радянську спадщину. Чи змінилися\як змінилися люди в Україні за 20 років незалежності?
- Безперечно, що змінилися, і щороку ці зміни усе виразніші. Досить лише поглянути на карту, яка демонструє нам, як відбувалися ті чи інші вибори. Кордон демократично налаштованих українців увесь час суне на Схід і Південь. Спочатку це була тільки Західна Україна, частково Поділля і Київ, а зараз цей кордон зупинився на колишніх межах Речі Посполитої.
Тобто де коротший був контакт з нашими старшими братами, там більша національна свідомість, збереглася мова, традиції і релігія. З Донбасу люблять волати, що вони нас годують. Але я б порадив їм у першу чергу самим себе нагодувати, бо рівень життя на Західній Україні і на Східній – це небо і земля.»

Хочеться закінчити такими оптимістичними словами Винничука цю статтю. І я її закінчую. З усього цього випливає, що дух нації видасть нове покоління десь років через 20. Тобто в нас два десятиліття плавання в умовах наближених до кльоаки. Кльоака, це я передусім маю на увазі політичне життя. Бо коли сісти в авто і поїхати Україною, то ви там зустрінете багато, дуже багато прекрасних людей. Людей також з провінції, людей, яких ви ніколи не побачите в телевізорі, тим не менше, вони там є. Красиві люди, у яких жевріє дух предків. Це не тільки українці, але також жиди, росіяни, чи поляки, які справді люблять Україну і бажають їй добра. Такі теж є і нам треба цінувати таких людей. Я пишаюся тим, що наша земля, попро Голодомор, досі плодоносиь.
Ваш Г.Кобильницький. Постій. 17 лютого 2012 року.

PS. Звісно, жалко людей, які помруть ганебно. Вони не можуть бути упевнені у завтрашньому дні. Так вибрали! В протилежности до нас, які знаємо, що чекає нас смерть і далі перехід... Жалко, бо вони могли б працювати ради суспільного блага, а так метеляються, як дурники (не ображаючи метеликів), метеляються від долара до долара. Такі горизонти. Мали б знати, що тільки культура надихає світ!



Камо Грядеши, Україно?

Джерело: Проект газети „Християнський Голос”, Мюнхен

Додано: 2012-03-02

1524

Напиши свій коментар:


Твоє ім'я: 


Коментар: 




 



  Камо Грядеши, Україно?
„Українське православ’я на повороті”

Джерело: Проект газети „Християнський Голос”, Мюнхен

Помер предстоятель УПЦ (Московського Патріархату) митрополит Володимир. Наша армія відвоювала Слов’янськ та низку інших міст. Залишилися основні два опорні пункти ординців: Луганськ та...

Додано: 22.08.2014 р.


Поразка Московії
Зламати зуби дияволу
Час дурнів


„Думайте, читатйте”

„Камо Грядеши, Україно?”





    Harazd.net     Про harazd.net     Контакт     Форум     HarazdNews     ГараздМузика     Razom.net.pl    
regały magazynowe regały paletowe regały wyskokiego składowania regały półkowe
 

statystyka
0000334
2524002

3711161
regały magazynowe używane regały paletowe używane montaż regałów skup regałów antresole
© 2002 - 2018 - harazd.net - Перший у Польщі український портал.